Київське одкровення 5: насильна спроба духовної асиміляції українського народу

Після здобуття контролю над духовним світом України наші північні сусіди вирішили використати цю можливість – «для созданія народності малоросійськой». Тому в подальшому Росія використовувала православну церкву, як ідеологічне знаряддя. Звичайно це проявлялось в обмеженні прав Київської митрополії. Створення управлінської структури: яка буде чітко виконувати накази із Москви. Одним з таких прикладів є накладення анафеми на гетьмана Мазепу.

Іван Мазепа був особистим другом і наставником царя Петра. Спочатку гетьман всіляко допомагав імперії, через користолюбність чи через ідеологічні міркування, тепер на це важко дати відповідь. В період, коли в Росії почалась війна з Швецією, поляки, як швецькі союзники, погрожували Гетьманщині війною. Мазепа попросив допомоги у «благодетеля». Цар в «м’якій формі» пояснив Івану, що він думає про «хохляндію».

Далі він все більше розпалював нелюбов Мазепи до Московії своїми відверто антиукраїнськими діями. Останньою краплею для гетьмана став 1707р., коли московський правитель вирішив обмежити права гетьмана і української автономії. І цього Мазепа не стерпів. В один прекрасний сонячний день він перейшов на бік шведської армії Карла, за що шведи в подальшому гарантували Україні незалежність і військову допомогу.

Російського царя вхопив «демонський припадок», в істеричному припадку він наказав зруйнувати Січ і гетьманську столицю Батурин. Ці акції можна визначити, як звичайний геноцид. Знищили всіх «від мала до велика». Для залякування однієї частини українців, іншу частину вони просто по-звірячому ліквідували. Такі речі російські кати полюбляли, називаючи це простими термінами «утилізація бунтівників». Для Московії знищити мільйон, чи десять чоловік, абсолютно не має ніякої різниці. Після великої кількості крові, нові жертви для них це буденність, а може вже й маніакальна потреба, як нужда в постійному харчуванні.

Гетьману не судилось відновити незалежність держави, разом з Карлом вони програли  Полтавську битву 1709р. Він змушений був виїхати закордон.

Як же повела себе українська церква в такий ситуації? Разом з російськими колегами вони наклали анафему(прокляття) на гетьмана, який хотів відновити незалежність своєї держави. Цей прокльон в російській церкві і її філіалах УПЦ(МП) існує досі. Анафема була накладена з міркувань «предательство государя». Звичайнісінький політичний акт. Російському правителю дозволено зраджувати український народ, а ми повинні терпіти і сидіти тихо, як миші по норах. Це головна позиція кремлівської ідеології в теперішніх реаліях — «русскіє богоізбранниє і всегда прави». Ці постулати повторюють минулі доктрини абсолютно. Нащо придумувати щось нове? Можна використати вже наявні постулати. Колись ідеєю «вищості», непогрішності, хворів один з «обраних» людей минулого сторіччя — Адольф Гітлер. Як правило такі задумки погано закінчуються.

Росіяни і до тепер люто ненавидять Мазепу, як «клятвопредателя». Ця ситуація абсолютно однозначна. Дві сторони беруть на себе зобов’язання – російська сторона повинна дотримуватись  двох основних принципів – це зберігати свободу України і захищати від ворогів. Україна, в свою чергу, мала зберігати залежність від імперії. Всі свої обов’язки Росія звичайно ж виконувала, як бачимо вище. «Пітер Першой жизні не жалел для Малороссии», а хохли – «предатели». Ось до яких висновків штовхає нас РПЦ. І кожен поважаючий себе українець повинен замислитись, чи має право його духовний пастир зневажати пам'ять його предків, які різними способами боролись за незалежність України?!