Київське одкровення 4: руки загребущі, очі завидющі

В перших частинах ми спробували розкрити зміст і умови появи нашої Української Церкви. Трохи зупинились на ворогах нашої національної ідентичності. Далі процес утвердження на наших землях Київської Митрополії йшов поступово.

Через те, що умови існування релігійної спільноти склались ще раніше, управління було налагоджено, всі церковні інституції працювали, як складний, але єдиний організм. Сам Константинополь перебував в складних умовах (під владою Турецької держави), тому залежність від нього нашої церкви була номінальною. Потрібно зауважити, що загравання з Москвою гетьмана Хмельницького де-факто вплинули на Київську митрополію (більшість істориків говорить що ні). Хоч  релігійні права і свободи гарантувалися у складі Константинопольської патріархії, але в подальші роки, скориставшись скрутними часами для України (Руїна), московіти почали нав’язувати свої «правила гри».

І як наслідок, повна анексія Київської митрополії Москвою. Був такий «завідувач», це не державник, в тому розумінні, як ми це бачимо зараз – Іван Самойлович (співзвучно з Янукович), який «пройнявся» ідеєю «руського міра» і вирішив передати митрополію Москві. Спочатку за його участю «сіверяни» захопили Києво-Печерську Лавру. Прибічники Самойловича у 1685р. просто «поставили» митрополитом перебіжчика з Польщі Гедеона, який вже просив «прийняти» митрополію київську до Московської патріархії.

Тоді великі московські мужі «вняли просьбам брацкого народа и приняли под своє крило». Та залишалась проблема, як «порешать» з Константинопольським патріархом. Російські «темнописци» розіграли таку спецоперацію – дали патріарху Константинопольському Діонісію «підмазку» (200руб., звичайно золотом) і попросили султана «повпливати» на Вселенського патріарха. Турки не хотіли нової війни з Росією і «поспілкувались» з Діонісієм, ну й кошти теж мали велике значення, їсти солоденьке хочуть навіть патріархи.

У 1686р. церковний собор у Константинополі передав під зверхність Московському патріарху – Київську митрополію. Та ієрархі в даному томосі залишили собі «віконце», мабуть щоб у подальшому можна було повернутись до своїх побратимів українців. В указі зазначається, що перехід здійснюється в цілях економії (практичної користі), а не через якусь іншу причину, і в богослужіннях першим у Київський митрополії повинен згадуватись Константинопольський патріарх, а потім всі «інші». Цим архієреї показували  справжню приналежність нашої церкви. Отак, знову «по-тихому» Москва захопила духовний світ українців. «Хтось неситим оком. За край світа зазирає…», могли б, у кожної дитини цукерку забрали, не те що церкву і територію.

Учасники цього процесу були на-славу винагородженні:

• Самойлович поїхав в Сибір – «не аправдал». То дуже популярний курорт в північних сусідів. Цей діяч ніколи не стане московітом, вони добре знають ‒ зрадив раз, а другий ‒ то вже система, самі такі. Так колишній український гетьман став «своїм серед чужих і чужим серед своїх», що захотів те й отримав.
• Діонісія скинули за «розбазарювання митрополій», коли він звернувся за допомогою до росіян. Вони, дивлячись на нього «добрими, щирими очима», відповіли, що з ним розплатились сповна.

Росія поважає своїх героїв – це факт!